Міжнародний арбітраж є чітким, ефективним, надійним і, як результат, привабливим механізмом вирішення спорів. Однак часто стороні для відновлення своїх порушених прав після отримання арбітражного рішення на свою користь доводиться додатково проходити процедуру визнання та отримання дозволу на виконання цього рішення в національних судах. При цьому трапляється, що такі процедури часто стають значно цікавішим полем бою та створюють прецеденти для наступної судової практики.
Імунітет держави
Рішення Верховного суду України від 25 січня 2019 року у справі Everest Estate LLC та інші проти Російської Федерації[1], широко висвітлювалося та обговорювалося українською та міжнародною арбітражною спільнотою. І це не дивно, оскільки у зазначеному рішенні Верховний Суд уперше розглядав питання імунітету держави та примусового виконання інвестиційних арбітражних рішень щодо державного майна, яке знаходяться в іноземних юрисдикціях.
За загальним правилом, держава має імунітет від пред’явлення позову до неї, попереднього забезпечення позову та примусового виконання винесеного проти неї судового рішення. Однак у справі Everest Estate LLC Верховний Суд похитнув таку «абсолютність» імунітету держави. Everest Estate LLC та інші звернулися до суду із заявою про визнання та надання дозволу на виконання арбітражного рішення ЮНСІТРАЛ, винесеного стосовно експропріації Російською Федерацією їх майна та нерухомості у Криму. Визнання та виконання арбітражного рішення вимагалося в Україні, оскільки тут знаходилися активи Російської Федерації, на які можна було накласти стягнення в рамках примусового виконання рішення.
Під час апеляційного перегляду справи, Верховний Суд крім іншого розглянув питання державного імунітету у контексті примусового виконання винесеного проти іноземної держави рішення. Зокрема, надаючи дозвіл на виконання арбітражного рішення проти Росії в Україні, Суд встановив, що своєю згодою на арбітраж за двосторонньою українсько-російською інвестиційною угодою (ДІУ), яка передбачає остаточність та обов’язковість для сторін арбітражного рішення, винесеного в рамках будь-якого спору, що випливає з ДІУ, Російська Федерація фактично відмовилася від своїх державних імунітетів. Тобто, іншими словами, примусове виконання винесеного проти Росії арбітражного рішення по ДІУ не порушуватиме її державний імунітет.
Ця справа стала резонансною в Україні, оскільки український суд фактично позбавив іноземну державу абсолютного імунітету та визнав і надав дозвіл на виконання арбітражного рішення та стягнення майна Росії на території України.
Рішення надзвичайних арбітрів
Ще одне рішення щодо інвестиційного арбітражу у справі JKX Oil & Gas PLC та інші проти України викликало неабиякий ажіотаж серед арбітражної спільноти, однак, не у зв’язку з остаточним рішення арбітражу, яке було винесене на користь інвесторів, а через рішення надзвичайного арбітра у справі. Це перший випадок, коли Верховний Суд розглянув питання щодо можливості виконання рішення надзвичайного арбітра в Україні.
У січні 2015 року призначений у справі надзвичайний арбітр виніс проміжне рішення, яким зобов’язав Україну утриматися від стягнення роялті за видобуток газу з інвесторів за ставкою, що перевищує встановлену раніше. JKX Oil & Gas PLC та інші (Позивачі) звернулися до українського суду із заявою про надання дозволу на виконання рішення надзвичайного арбітра в Україні.
Незважаючи на те, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили рішення про визнання та надання дозволу на виконання рішення надзвичайного арбітра, Верховний Суд України скасував рішення судів нижчих інстанції і відмовив Позивачам. Суд встановив, що примусове виконання такого арбітражного рішення суперечило б публічному порядку України і розглядалося б як втручання в основоположні, визначальні принципи оподаткування в Україні та законодавчу діяльність.
Примітно, що питання про остаточність рішення надзвичайного арбітра як проміжного рішення взагалі не розглядалося судом. Відповідно до Конвенції Організації Об’єднаних Націй про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень 1958 року (Нью-Йоркська конвенція) у визнанні та примусовому виконанні рішення може бути відмовлено, зокрема, якщо рішення ще не набуло обов’язкового характеру для сторін. Таким чином, можна припустити, що не оцінюючи питання остаточності рішення надзвичайного арбітра, Верховний Суд непрямо визнав що відповідно до Нью-Йоркської конвенції проміжні арбітражні рішення, в принципі, підлягають виконанню.
Санкції як публічний порядок
У 2014 році правове середовище в Україні зазнало суттєвих змін через незаконну анексію Криму та військову агресію Росії на сході України. У відповідь на дії Росії щодо ряду російських громадян та компаній було введено низку спеціальних економічних санкцій, і в результаті багато українських компаній не змогли виконати свої зобов’язання за контрактами, укладеними з підсанкційними російськими контрагентами. Така ситуація стала причиною подання російськими компаніями численних арбітражних позовів проти українських сторін. Як наслідок, перед українськими судами постало питання, як визнавати і виконувати арбітражні рішення в умовах дії спеціальних економічних санкцій.
У справах ПАТ «Авіа-ФЕД-Сервіс» проти Державної акціонерної холдингової компанії «Артем» український суд застосував два різні підходи щодо визнання та надання дозволу на виконання арбітражних рішень, винесених на користь підсанкційних російських компаній.
У першій справі[2] Верховний суд розглянув питання санкцій та публічного порядку України, а також визнав та надав дозвіл на виконання рішення МКАС при ТПП РФ, винесеного проти ДАХК «Артем» в Україні. У своєму рішенні Суд встановив, що санкції не є частиною публічного порядку, а тому суд не виключає можливість визнання та примусового виконання арбітражних рішень, винесених на користь підсанкційних компаній в Україні.
У другій справі[3] позиція Верховного суду була діаметрально протилежною. Під час касаційного розгляду справи Верховний Суд скасував рішення судів нижчих інстанцій та відмовив у визнанні та наданні дозволу на виконання арбітражного рішення МКАС при ТПП РФ на користь ПАТ «Авіа-ФЕД-Сервіс» в Україні. У своїх міркуваннях Верховний Суд взяв до уваги юридичний статус АТ «Авіа-ФЕД-Сервіс» як суб’єкта, безпосередньо пов’язаного з російськими підприємствами військового комплексу, і той факт, що подальше виконання арбітражного рішення становитиме вигоду для держави-агресора. Верховний Суд також розглянув питання подальшого примусового виконання арбітражного рішення, яке насправді було б неможливим в умовах накладених на АТ «Авіа-ФЕД-Сервіс» санкцій. У своєму рішенні Суд встановив, що «одним із нових аспектів публічного порядку в Україні є санкційне регулювання» і що визнання та винесення рішення про виконання арбітражних рішень є компетенцією суду, а не органів, які здійснюють примусове виконання судових рішень. Однак суд також встановив, що обмежувальні заходи (санкції), введені Україною проти російського ПАТ «Авіа-ФЕД-Сервіс», не припиняють зобов’язання боржника, ДАХК «Артем», за контрактом, як і не унеможливлюють виконання ним рішення МКАС при ТПП РФ після зняття санкцій з ПАТ «Авіа-ФЕД-Сервіс».
Подальша судова практика продемонструвала, що українські суди дотримуються саме другого підходу під час розгляду заяв про визнання та надання дозволу на виконання арбітражних рішень, винесених на користь підсанкційних компаній. Таким чином, навіть якщо така компанія отримала арбітражне рішення на свою користь, їй все ж доведеться зачекати скасування санкцій (якщо таке скасування взагалі матиме місце).
Межі примусового виконання
У листопаді 2018 року Ostchem Holding Limited звернулася до українського суду із заявою про визнання та надання дозволу на виконання арбітражного рішення проти ВАТ «Одеський припортовий завод» (ОПЗ). ОПЗ повинен був сплатити Ostchem Holding Limited близько 251 млн доларів США за контрактом на поставку газу.
Після успіху у арбітражі Ostchem Holding Limited подав заяву про визнання та надання дозволу на виконання рішення Арбітражного інституту ТПС в Україні. І хоча Ostchem Holding Limited виграв у справу у суді першої інстанції, апеляційне провадження у Верховному Суді, однак, закінчилося не на його користь.
У своєму рішенні від 8 червня 2021 року[4] Верховний Суд відмовив у визнанні та наданні дозволу на виконання арбітражного рішення з міркувань публічного порядку. Зокрема, у своєму рішенні Верховний Суд встановив, що примусове стягнення боргу і нарахованого штрафу відповідно до арбітражного рішення призведе до неможливості утримувати ПАТ «Одеський припортовий завод» в стані, безпечному для належного функціонування і, як наслідок, становить загрозу техногенної та екологічної катастроф в Одеському регіоні.
Таке рішення Верховного Суду, хоч і сумнівне з юридичної точки зору, все ж підіймає питання щодо розумності меж примусового виконання арбітражних рішень щодо стратегічних підприємств та впливу такого виконання на суспільні інтереси.
Описані вище справи стали резонансними та бурхливо обговорювалися арбітражною спільнотою, Більше того, вони визначили тенденції, яких дотримуватимуться українські суди під час розгляду справ, пов’язаних з визнанням та наданням дозволу на виконання арбітражних рішень в Україні.
[1] Справа № 796/165/2018 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/79573187)
[2] Справа № 761/46285/16-ц (https://reyestr.court.gov.ua/Review/86903591)
[3] Справа № 824/100/19 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/87760125)
[4] Справа № 824/241/2018 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/97736188)
Марина Рященко, адвокат ЮФ «Ілляшев та Партнери»
