25 квітня в Резерваті Археологічним в Познані відбулась презентація книги Сергія Белінського і Юлії Івашко “І світло в темряві світить” з виставкою воєнних фото Сергія Белінського. Також відбулось підписання угоди в видавництві Імпульс на видання другої книги Юлії Івашко, Дениса Михайловського і Сергія Белінського яка має назву “І темрява не огорнула його”. Ці дві книжки парні і тому розділені навпіл цитатою з Євангелія від Івана.
І СВІТЛО СВIТИТЬ У ТЕМРЯВІ…
ПЕРЕКЛАД РЕЦЕНЗІЇ З ПОЛЬСЬКОЇ ТА ПОДАННЯ ДО ПУБЛІКАЦІЇ: СТЕФАН ЛАШИН | SLASZYN@AOL.COM|
До вашої уваги надається переклад с польської рецензії, наданої Краківськким видавництвом “impuls” на книгу, написану українськими авторами польською мовою. Книга містить 136 сторінок та 55 кольорових документальних фото. 21 квітня кур’єром із Кракова було отримано 20 примірників, які можна придбати у церкві в Гемпстеді.
ПРО КНИГУ ТА ЇЇ АВТОРІВ
C. Бєлінський та Ю. Івашко «І світло свiтить у темряві…» Kраків 2023, Видавництво «Імпульс», 136 с
Зміст
Розділ 1: Київ і війна
Розділ 2: Люди і війна
Розділ 3: Солодощі для фронту, обличчя війни та погляд у минуле
Розділ 4: Воєнні враження
Розділ 5: Життя спереду і ззаду
Розділ 6: І світло світить у темряві…
Белінський Сергій – нар. у 1977 р. у Кам’янці Подільському. Має будівельну та медичну освіту. У 1998–2017 роках грав у відомому українському рок-гурті «Пропала Грамота». Захоплюється археологією. Цікавиться історією та культурою Сходу. Професійно займається художньою фотографією та оператором. Він жив в Італії та Іспанії та вільно володіє італійською мовою. З 2021 року працює в лавах української армії на посаді прес-офіцера 28-ї бригади ім. Лицарів Зимового походу.
Юлія Івашко – нар. у 1970 р. у Києві. Вона є нострифікованим хабілітованим доктором у галузі архітектури та професором Краківського політехнічного університету Т. Костюшко. У 1993 році закінчила архітектурний факультет Київського інженерно-будівельного інституту. З 1994 року працює на факультеті основ архітектури та архітектурного проектування. Веде заняття з історії української архітектури та сучасної світової архітектури, керує аспірантами. Автор понад 600 наукових і науково-популярних статей. Заступник-керівник програм спільного наукового співробітництва фахівців Київського національного університету будівництва та архітектури та Лодзького університету, Краківського технологічного університету, Лодзького технологічного університету, Університету в Бакеу, Румунія, та Чжецзянсього політехнічного університет у Китаї.ПЕРЕКЛАД РЕЦЕНЗІЇ КНИГИ
“І світло свiтить у темряві…”
Богуслав Сліверський | Лодзький університет | почесний член Національної академії педагогічних наук України.
Хочу подякувати видавництву «Імпульс» за видання книги Сергія Бєлінського та Юлії Івашко «І світло світить у темряві…», яка є етнографічною повістю про трагедію війни в Україні. Коли вона дійшла до мене, я відклав її, як дитина, яка боїться доторкнутися до того, чого боїться, щоб не втратити віру в існуюче Добро. Мабуть тому, що в перший день війни я відвідав маму, яка під впливом новин з України заговорила про безнадійний для неї час Другої світової війни.
Я прочитав цю книжку і захопився нею, адже ми отримали етнографічно-художній репортаж із перших п’яти місяців вторгнення в Україну злочинних армій Російської Федерації. Світлина на обкладинці «бородатого Олега» (як ми дізнаємося зі змісту на стор. 64-65), який грає сентиментальну мелодію з фільму «Шербурзькі парасольки» на вцілілому фортепіано у розбомбленій школі – маяк надії. за повернення миру, і водночас символ довговічності вічних цінностей перед обличчям жертв війни, непоправних руйнувань і смерті.
Головна героїня оповідання — киянка Ола, науковець, яка переживає дежавю, згадуючи спогади свого батька про Другу світову війну, коли 1941 року німецькі війська увійшли до Києва, а через два роки радянські літаки бомбили місто.
Він порівнює свій власний досвід із стосунками свого батька кілька десятиліть тому. Вони пережили дворічну німецьку окупацію, руйнування міста, голод, але він зазначає у своєму блокноті, що
«(…) російська агресія 2022 року виглядатиме жорстокішою, абсурднішою. У цьому росіяни перевершили німців» (с. 12).
Разом з Олею та прес-офіцером (художником-фотографом) Станіславом ми входимо в простір байдужої війни 21 століття, яке обіцяло стати «сторіччям миру», епохою нових технологій для полегшення та продовження життя людей, жителі процвітаючого світу. На кожній сторінці оповіді, проілюстрованої світлинами з місць тимчасових укриттів, руйнувань інфраструктури, полів боїв і місць жахливих злочинів загарбників, ми переживаємо події війни, переживання жителями, чиї будинки постраждали від ракетних ударів.
Життя в страху, невизначеність, постійні пересування в пошуках близьких, відносно безпечний притулок, їжа була змішана з протиповітряною сигналізацією, вуличними боями з диверсантами, порятунком поранених, відсутністю доступу до інформації, покиданням домівок мешканцями зруйнованих або вже частково знесених житлових масивів.
Вперше прочитав про феномен «скляної стіни» в міжособистісному спілкуванні:
«Люди спілкуються між собою, вони навіть дружать, бачать один одного, але їх розділяє прозора скляна стіна, яка дозволяє бачити іншу людину лише ззовні. Це не дозволяє пізнати її внутрішній світ, так звану душу. Через таку стіну можна спілкуватися з кимось багато років і можна допомагати. Однак ця стіна може раптом розбивається на тисячі осколків, і люди по обидва боки від нього раптом бачать один одного такими, якими вони є насправді…» (с. 22).
Війна не здивувала українців, адже тривала з 2014 року, але для більшості вона була ще далекою. Лише зростання напруги в політиці між двома країнами на початку 2022 року та попередження Заходу призвели до того, що у деяких українців була напоготові «тривожна валіза», в якій були необхідні документи на випадок необхідної евакуації.
Люди і війна. Це не просто назва одного з розділів, а суть репортажної оповіді. Ола організовує групу волонтерів серед науковців для порятунку людей і тварин. Вони фотографують, записують розповіді жертв війни, отримують ліки в аптеках, що вціліли, забезпечують продовольством територіальну оборону, але й проводять заняття зі студентами в умовах війни. Вони створюють мережу взаємодопомоги та підтримують академічну молодь, щоб завершити семестр, захистивши бакалаврську чи магістерську роботу.
Після оборони Києва вони вживають заходів для підтримки солдатів. Безмежна віра в захисників і перемогу, а разом з тим драматизм і романтизм людей у критичних ситуаціях дозволили їм боротися за мотивацію інших жити, не відмовлятися від поточних обов’язків, а й справлятися з трагедією. Та жорстокість, яка спіткала їхніх рідних та близьких у віддалених від столиці містах – Гостомелі, Бучі, Ірпені, Бородзянці, Макарові, Миколаєві, Харкові… .
З кожним днем війни українцям доводилося вчитися жити з болем і усвідомленням наслідків терору, який досі здавався чимось неможливим, неймовірним. Як розповідає один із учених, яких обіймала Оля:
«Але фашизм росіян неймовірний. Ми дружили з їхніми вченими, разом організовували наукові конференції… А тепер нашому народу відмовляють у праві на існування…» (с. 41).
Знайомимося з долею вчителів, які взялися за збереження безперервності шкільного навчання дітей, незважаючи на війну, тобто в дистанційній формі, перерваній через відсутність світла чи необхідність спускатися в укриття. Сотні тисяч матерів з дітьми покинули країну, знайшовши притулок у Польщі, щоб решта їхніх родин могла боротися за захист Батьківщини.
Разом із оповідачем ми переносимось в інші регіони України, де організовується допомога мешканцям розбомблених будинків, шкіл, лікарень, торгових закладів, ринків та вокзалів. На запитання: як почуваються люди? отримує відповідь:
– «Більшість вірить у нашу перемогу, але звісно є ті, хто згоден жити в окупації, щоб не було війни, і активні союзники ворога» (с. 49-50).
Фотографії скелетів зруйнованих будинків розділені на послідовні сюжети з фронту, що відтворюють життя чи досвід у містах, селах і містечках. Зустрічаємо Олиних співрозмовників, фронтовиків, поранених, хворих, раптово бездомних, хоча раніше цивільних лікарів, художників, фотографів, музейників, учителів та інших. Вона записує трагедію війни та її жорстокості, а Станіслав увічнює важке становище свідків жертв кримінального нападу, з якими він стикається.
Опубліковані в книзі кольорові світлини з охопленої війною України дають читачам зрозуміти, що це не кадри з художнього фільму про війну. Також є зворушливий опис зруйнована обстрілами школа чи …. корова дивиться на зруйноване село:
«Тварини не вміють говорити, як люди. Вони не вміють плакати, як люди. Вони не розуміють, як люди, чому вбили їхніх господарів, розбомбили їхній будинок, де вони захищалися, чому їх викинули на вулицю, ніби вони були нікому непотрібні. Вони не розуміють, як люди, що це війна, яка завжди виглядає так» (с. 60-61).
У цьому наративі ми знайдемо історії людей із «нормального» воєнного життя, тих, хто зберігає різдвяні традиції, але водночас пам’ятає про солдатів, пече для них пироги чи готує страви, а зроблену їжу доставляють на фронт.
Події в останньому розділі книги розгортаються в Польщі, у Варшаві та Лодзі. Це зворушлива історія про героїчну боротьбу нації за свободу Батьківщини, за національну ідентичність, яку написали та проілюстрували для нас медик, будівельник, художник-фотограф разом із нострифікованим архітектором, який працював у польських університетах, доктор наук (габ.), професор Київського університету будівництва та архітектури та професор Краківського технологічного університету Т. Костюшка та співпрацюючи в наукових проектах з польськими вченими з Лодзького університету та Лодзького технічного університету.
Назва чудово написаної етновоєнної історії походить від початкових слів Євангелія від св. Івана:
«І світло світить у темряві, і темрява не огорнула його.»
