Підписання Саудівською Аравією, Туреччиною та Пакистаном «Спільної оборонної угоди Мекки» може стати однією з найсуттєвіших змін архітектури безпеки Близького Сходу та Південної Азії останніх років, вважають аналітики Experts Club.
Угоду було підписано 7 серпня 2026 року спадкоємним принцом Саудівської Аравії Мухаммедом бін Салманом, президентом Туреччини Реджепом Таїпом Ердоганом і прем’єр-міністром Пакистану Шехбазом Шарифом після майже року переговорів.
Головний принцип документа фактично повторює базову логіку колективної оборони НАТО: збройний напад на одного учасника має розглядатися як напад на всіх трьох.
Міністр закордонних справ Туреччини Хакан Фідан 8 серпня прямо порівняв цей механізм зі статтею 5 Північноатлантичного договору. Водночас він наголосив, що угода не спрямована проти Ірану або будь-якої іншої конкретної країни.
Однак політична географія трьох учасників дає змогу виокремити одразу кілька напрямів, які могли вплинути на створення нового механізму безпеки.
Найбезпосереднішим чинником формування союзу є Іран.
Саудівська Аравія та Іран десятиліттями конкурують за вплив на Близькому Сході, попри відновлення дипломатичних відносин за посередництва Китаю. Після нового загострення регіонального конфлікту у 2026 році безпека Саудівської Аравії, нафтової інфраструктури Перської затоки та морських шляхів знову стала центральною проблемою для Ер-Ріяда.
Reuters пов’язує підписання угоди саме зі зростанням регіональної нестабільності та загрозами країнам Перської затоки. Водночас Іран уже відреагував на створення нового механізму досить критично.
За оцінкою Experts Club, саме стримування можливого розширення регіонального конфлікту навколо Ірану слід вважати першою функцією нової угоди.
Однак це не означає створення класичного «антиіранського НАТО». Пакистан підтримує власні відносини з Тегераном і має з Іраном спільний кордон, а Туреччина зацікавлена у збереженні економічних і політичних каналів взаємодії з ним.
Тому всім трьом державам вигідніше формулювати угоду як універсальну систему колективного захисту, не називаючи противника.
Другий напрям пов’язаний з Ізраїлем.
Зростання військової самостійності Ізраїлю та розширення його операцій у регіоні викликають занепокоєння не лише в Ірану, а й у низки арабських і мусульманських держав.
Reuters зазначає, що країни — учасниці угоди стурбовані як діями Ірану, так і військовою політикою Ізраїлю.
Водночас відносини учасників блоку з Ізраїлем суттєво різняться.
Пакистан офіційно не має дипломатичних відносин з Ізраїлем. Турецько-ізраїльські відносини в останні роки неодноразово проходили через періоди різкого загострення. Саудівська Аравія, навпаки, тривалий час розглядала можливість нормалізації відносин з Ізраїлем, хоча регіональні війни значно ускладнили цей процес.
Тому йдеться радше не про підготовку антиізраїльського військового союзу, а про спробу створити власний центр сили, здатний обмежувати одностороннє домінування будь-якого регіонального гравця.
Третій напрям значно складніший — Індія.
Для Пакистану Індія залишається головним довгостроковим стратегічним суперником. Обидві країни володіють ядерною зброєю, а чергове серйозне збройне зіткнення між ними відбулося у 2025 році. SIPRI окремо зазначає, що індійсько-пакистанське протистояння залишається одним із чинників глобального ядерного ризику.
Туреччина традиційно підтримує тісні політичні та оборонні відносини з Пакистаном, а розбіжності Анкари й Нью-Делі неодноразово посилювалися через позицію Туреччини щодо Кашміру.
Однак вважати новий тристоронній договір безпосередньо спрямованим проти Індії було б перебільшенням.
Саудівська Аравія водночас розвиває стратегічне партнерство з Нью-Делі. Індія є великим споживачем саудівської нафти, а співпраця двох держав охоплює інвестиції, енергетику, безпеку та оборонні контакти.
Тому Ер-Ріяд навряд чи зацікавлений у перетворенні угоди на автоматичний інструмент Пакистану проти Індії. Імовірніше, договір надає Ісламабаду додаткової політичної ваги та потенційної підтримки партнерів, але застосування принципу колективної оборони в разі нової індійсько-пакистанської кризи стане одним із головних тестів реального змісту угоди.
Головна принципова особливість нового трикутника полягає в тому, що одна з його країн є ядерною державою.
Пакистан володіє ядерною зброєю. За оцінками західних дослідницьких центрів, його арсенал становить приблизно 170 ядерних боєзарядів. SIPRI зараховує Пакистан до дев’яти держав світу, які володіють ядерною зброєю, і зазначає продовження модернізації його ядерного потенціалу.
Однак із тексту угоди не випливає, що Пакистан надає Саудівській Аравії або Туреччині так звану ядерну парасольку. Це принципово важливо.
Сам факт участі ядерної держави підвищує політичну цінність механізму стримування, однак про автоматичні зобов’язання використовувати ядерний потенціал в інтересах партнерів публічно не оголошувалося.
У цьому сенсі угода створює радше стратегічну невизначеність, ніж формальну систему розширеного ядерного стримування.
Додатковий інтерес ситуації полягає в тому, що Індія також володіє ядерною зброєю, а Ізраїль, за оцінкою SIPRI, належить до ядерних держав, хоча офіційно наявність ядерного арсеналу не підтверджує. Іран до цієї групи SIPRI не входить.
Ще один показник довгострокових амбіцій нового формату — можливість його розширення.
Фідан повідомив, що до угоди в майбутньому можуть приєднатися інші держави. Серед потенційних учасників насамперед називають Єгипет. Для реалізації договору передбачається створити постійний секретаріат у Саудівській Аравії та механізм регулярних зустрічей міністрів закордонних справ і оборони.
Міністр оборони Пакистану Хаваджа Асіф уже заявив, що таке об’єднання не повинно ставати «закритим клубом», фактично припустивши формування ширшої системи колективної безпеки мусульманських держав.
Якщо до угоди справді почнуть приєднуватися Єгипет та інші великі держави, поступово може йтися вже не просто про тристоронній договір, а про нову регіональну архітектуру безпеки.
Створення нового формату не означає розриву учасників із Вашингтоном. Саудівська Аравія зберігає найтіснішу військову співпрацю зі США, Туреччина є членом НАТО, а Пакистан має тривалу історію співпраці як зі США, так і з Китаєм.
Однак новий договір демонструє іншу тенденцію: провідні країни регіону прагнуть створювати власні гарантії безпеки, які не повністю залежать від рішень Вашингтона. Це особливо помітно на тлі одночасного зростання військових витрат, кризи навколо Ірану, загроз енергетичній інфраструктурі Перської затоки та нестабільності морських маршрутів.
Три країни об’єднують дуже різні ресурси.
Саудівська Аравія забезпечує передусім фінансову та економічну складову. За даними SIPRI, її військові витрати у 2025 році досягли близько $83,2 млрд, що вивело королівство на восьме місце серед найбільших військових бюджетів світу. Чисельність збройних сил і Національної гвардії оцінюється приблизно у 250 тис. осіб. Саудівська армія значною мірою оснащується імпортною технікою та тісно інтегрована в систему військової співпраці зі США й іншими західними країнами.
Туреччина має найбільшу за чисельністю армію серед трьох учасників, якщо враховувати регулярні збройні сили, — близько 495 тис. військовослужбовців, за даними World Factbook. Її військові витрати у 2025 році становили близько $30 млрд. Головна відмінність Туреччини — велика власна оборонна промисловість і членство в НАТО, що надає Анкарі значний інституційний і технологічний ресурс.
Пакистан має найбільші збройні сили всередині нового об’єднання — близько 660 тис. чинних військовослужбовців. Його військові витрати у 2025 році SIPRI оцінював приблизно в $11,9 млрд. Фінансово Пакистан значно поступається Саудівській Аравії та Туреччині, однак компенсує це масштабом збройних сил і наявністю ядерної зброї.
Сукупно три держави мають приблизно 1,4 млн чинних військовослужбовців, а їхні військові витрати, за даними за 2025 рік, перевищують $125 млрд. Але арифметичне додавання цих показників поки що не перетворює угоду на єдину військову організацію. Сторони не мають спільного командування за моделлю НАТО, єдиних збройних сил або публічно визначеного механізму автоматичного вступу у війну.
Тому головне питання полягає не в кількості ресурсів трьох держав, а в тому, наскільки далеко вони справді готові піти для захисту одна одної в умовах реальної кризи.
Як вважає засновник аналітичного центру Experts Club Максим Уракін: «Поява трикутника Саудівська Аравія — Туреччина — Пакистан передусім свідчить про формування більш багатополярної системи безпеки від Східного Середземномор’я і Перської затоки до Південної Азії. Іран та Ізраїль є найочевиднішими регіональними чинниками його появи, тоді як Індія стає важливим непрямим чинником через участь Пакистану».
Водночас офіційна відсутність визначеного противника дає трьом країнам можливість одночасно посилювати стримування та зберігати економічні відносини з державами, які потенційно можуть сприймати угоду як спрямовану проти них.
