Як повідомляє Еxperts.news, вартість алюмінію зросла на заключних торгах тижня після кількох днів підвищеної волатильності на тлі ризиків для поставок із Близького Сходу, змін у китайському експорті та очікувань можливого пом’якшення американських тарифів на канадський метал.
На Лондонській біржі металів 21 серпня ціна на алюміній подорожчала приблизно на 1,2% — до 3 242 доларів за тонну. Інші ринкові індикатори протягом дня показували рівень близько 3,23–3,25 тис. доларів за тонну.
За останній місяць метал подорожчав приблизно на 1,8%, а порівняно з рівнем річної давності алюміній залишається дорожчим майже на 24%.
Незважаючи на зростання під час останніх торгів, ціна значно відступила від максимуму початку червня. Тоді тримісячний алюміній на LME піднімався до $3 787,5 за тонну — максимального рівня приблизно за чотири роки. До середини серпня ціна опустилася приблизно до $3,27 тис. за тонну.
Головною причиною червневого стрибка стали перебої з поставками з Близького Сходу на тлі конфлікту з Іраном. До загострення ситуації держави Перської затоки забезпечували близько 10% світового виробництва первинного алюмінію. Додаткові проблеми виникали на підприємствах, що залежали від поставок газу.
Однак значну частину дефіциту компенсував Китай. У першому півріччі китайський експорт алюмінієвих сплавів майже подвоївся — до 238,5 тис. тонн, а поставки напівфабрикатів збільшилися на 18% — до 3,2 млн тонн. Водночас внутрішній попит Китаю залишався відносно слабким, тоді як виробництво первинного алюмінію перебувало на рівні, близькому до історично високих показників.
Китайські підприємства зараз працюють на межі встановленої Пекіном національної межі виробничих потужностей у 45 млн тонн на рік, що обмежує можливість подальшого швидкого розширення виробництва.
Ще одним фактором для ринку стали торговельні переговори між США та Канадою. За даними Reuters, сторони наблизилися до угоди, яка потенційно може знизити американські тарифи на канадський алюміній з 50% до 25%. Таке рішення здатне знову підвищити привабливість поставок канадського металу до США та скоротити обсяги, що надходять до Європи.
У результаті ринок алюмінію перебуває між двома протилежними тенденціями: відновлення та зростання китайських поставок обмежують ціни, тоді як геополітичні ризики, обмеження виробництва та торговельні бар’єри підтримують їх значно вище торішніх рівнів.
Раніше аналітичний центр Experts Club опублікував коротке відео про світове виробництво алюмінію в 1970–2024 роках. Згідно з аналізом центру, у 2024 році Китай виробив близько 43 млн тонн первинного алюмінію, або приблизно 60% світового обсягу. Далі йшли Індія — близько 4,2 млн тонн, Росія — 3,8 млн тонн, Канада — 3,3 млн тонн та ОАЕ — 2,7 млн тонн.
Переглянути короткий відеоролик Experts Club про світове виробництво алюмінію — https://youtube.com/shorts/cVVIjdMZL-w?si=dAUR8Purot4TxLsm
LME, АЛЮМИНИЙ, ВИРОБНИЦТВО, КИТАЙ, МИТО
Як повідомляє Experts Club, адміністрація Тайваню планує включити до бюджету на 2027 рік 235,7 млрд нових тайваньських доларів, або близько $7,4 млрд, на одноразові виплати населенню. Кожен отримувач має отримати по 10 тис. тайваньських доларів, або приблизно $314, повідомив голова адміністрації острова Лай Цінде.
Лай назвав ці виплати можливістю поділитися з населенням «дивідендами від штучного інтелекту». При цьому йдеться не про дивіденди від компаній чи спеціальний податок на ШІ, а про бюджетну виплату, яку влада пов’язує з різким прискоренням економіки завдяки попиту на напівпровідники, обчислювальне обладнання та іншу продукцію для штучного інтелекту.
Важливо, що поки що йдеться про пропозицію в проєкті центрального бюджету на 2027 рік, а не про остаточно затверджену парламентом виплату. Лай оголосив про це 17 серпня після розгляду проєкту бюджету виконавчою владою. План передбачає збільшення видатків на NT$235,7 млрд при збереженні збалансованого бюджету і, за словами голови адміністрації, практично без нових чистих запозичень.
Сильні фінансові показники Тайваню дозволяють владі піти на такий крок. Прогноз доходів центрального бюджету на 2027 рік було підвищено до NT$3,9266 трлн.
Основною причиною збільшення бюджетних можливостей став технологічний бум. Згідно з даними Головного управління бюджету, обліку та статистики Тайваню (DGBAS), опублікованими 14 серпня 2026 року, ВВП острова в першому кварталі зріс на 15,43% у річному вираженні, а в другому — на 12,93%. За перше півріччя економіка зросла приблизно на 14,15%.
Відомство підвищило прогноз зростання ВВП Тайваню на весь 2026 рік з 9,64% до 11,05%. Якщо прогноз справдиться, це буде найвищий річний темп зростання з 1987 року, коли економіка зросла на 12,75%. На 2027 рік DGBAS очікує уповільнення зростання до 6,04%.
Головним рушієм економіки залишається світовий попит на інфраструктуру штучного інтелекту. DGBAS очікує, що реальний експорт товарів і послуг Тайваню у 2026 році збільшиться на 21,28%, а приватні інвестиції в основний капітал — на 11,58%. Виробництво в обробній промисловості у другому кварталі зросло на 18,27 %, насамперед завдяки напівпровідникам, комп’ютерам, електроніці та оптичній продукції.
Тайвань посідає ключове місце у глобальному ланцюгу виробництва найсучасніших напівпровідників. Високий попит на обладнання для штучного інтелекту та інвестиції найбільших світових технологічних компаній призвели до різкого зростання виробництва та експорту тайванської електронної промисловості.
Влада розраховує, що прямі виплати дозволять поширити ефект технологічного буму на домогосподарства та галузі, які безпосередньо не пов’язані з виробництвом напівпровідників та ШІ. Одержувачі зможуть самостійно використовувати гроші — на повсякденні витрати, освіту, догляд за літніми родичами або інші цілі.
Тайвань де-факто має власну адміністрацію, збройні сили, валюту та самостійно проводить внутрішню й економічну політику, проте його міжнародно-правовий статус залишається спірним.
Китайська Народна Республіка не визнає Тайвань окремою державою і вважає острів частиною території Китаю. Пекін дотримується принципу «одного Китаю» і вимагає від держав, які встановлюють з КНР дипломатичні відносини, не мати офіційних дипломатичних відносин з владою Тайваню. За даними МЗС КНР, дипломатичні відносини з Пекіном встановили 183 держави.
Тому більшість держав світу не мають офіційних дипломатичних відносин з Тайванем, хоча багато хто підтримує з ним тісні неофіційні економічні, торговельні, культурні та політичні зв’язки через представництва.
Станом на серпень 2026 року Тайвань має офіційні дипломатичні відносини лише з 12 державами та Святим Престолом, серед яких: Белізом, Гватемалою, Гаїті, Парагваєм, Сент-Кітсом і Невісом, Сент-Люсією, Сент-Вінсентом і Гренадінами, Маршалловими Островами, Палау, Тувалу, Есватіні та Святим Престолом. Цей перелік наводить Міністерство закордонних справ Тайваню.
При цьому відсутність офіційного дипломатичного визнання не заважає Тайваню залишатися однією з найважливіших технологічних економік світу та одним із ключових ланок глобальної напівпровідникової промисловості.
Профіцит рахунку поточних операцій Китаю у другому кварталі 2026 року склав $195,1 млрд (1,33 трлн юанів), за попередніми даними Державного управління валютного контролю (SAFE).
Це рекордно високий показник для цього періоду. У квітні–червні минулого року позитивне сальдо становило $128,7 млрд.
Профіцит у торгівлі товарами зріс на 27,3% — до $278,9 млрд, тоді як дефіцит у сфері послуг збільшився на 11,3% — до $52,4 млрд. Дефіцит первинних доходів зменшився на 20,7% і склав $37,6 млрд, профіцит вторинних доходів зріс на 53,7% і досяг $6,3 млрд.
У першому півріччі позитивне сальдо рахунку поточних операцій КНР становило 2,62 трлн юанів.
Загальний обсяг прямих закордонних інвестицій (ODI) Китаю в першому півріччі збільшився на 3,8% порівняно з тим самим періодом минулого року і склав 596,42 млрд юанів ($86,5 млрд), згідно з даними Міністерства торгівлі та Державного управління валютного контролю.
Китайські інвестори здійснили нефінансові ODI на суму 453,06 млрд юанів приблизно в 6,87 тис. компаній у 144 країнах і регіонах, наводить дані відомств China Daily. Зокрема, обсяг інвестицій у країни, розташовані вздовж «Поясу та шляху», становив 120,77 млрд юанів, що на 11,1% менше, ніж у січні–червні 2025 року.
Обсяг виконаних китайськими компаніями підрядних робіт за кордоном у першому півріччі збільшився на 8% і досяг 606,26 млрд юанів. Зокрема, у країнах-учасницях ініціативи «Пояс і шлях» цей показник зріс на 11,8% — до 520,71 млрд юанів.
Підписання Саудівською Аравією, Туреччиною та Пакистаном «Спільної оборонної угоди Мекки» може стати однією з найсуттєвіших змін архітектури безпеки Близького Сходу та Південної Азії останніх років, вважають аналітики Experts Club.
Угоду було підписано 7 серпня 2026 року спадкоємним принцом Саудівської Аравії Мухаммедом бін Салманом, президентом Туреччини Реджепом Таїпом Ердоганом і прем’єр-міністром Пакистану Шехбазом Шарифом після майже року переговорів.
Головний принцип документа фактично повторює базову логіку колективної оборони НАТО: збройний напад на одного учасника має розглядатися як напад на всіх трьох.
Міністр закордонних справ Туреччини Хакан Фідан 8 серпня прямо порівняв цей механізм зі статтею 5 Північноатлантичного договору. Водночас він наголосив, що угода не спрямована проти Ірану або будь-якої іншої конкретної країни.
Однак політична географія трьох учасників дає змогу виокремити одразу кілька напрямів, які могли вплинути на створення нового механізму безпеки.
Найбезпосереднішим чинником формування союзу є Іран.
Саудівська Аравія та Іран десятиліттями конкурують за вплив на Близькому Сході, попри відновлення дипломатичних відносин за посередництва Китаю. Після нового загострення регіонального конфлікту у 2026 році безпека Саудівської Аравії, нафтової інфраструктури Перської затоки та морських шляхів знову стала центральною проблемою для Ер-Ріяда.
Reuters пов’язує підписання угоди саме зі зростанням регіональної нестабільності та загрозами країнам Перської затоки. Водночас Іран уже відреагував на створення нового механізму досить критично.
За оцінкою Experts Club, саме стримування можливого розширення регіонального конфлікту навколо Ірану слід вважати першою функцією нової угоди.
Однак це не означає створення класичного «антиіранського НАТО». Пакистан підтримує власні відносини з Тегераном і має з Іраном спільний кордон, а Туреччина зацікавлена у збереженні економічних і політичних каналів взаємодії з ним.
Тому всім трьом державам вигідніше формулювати угоду як універсальну систему колективного захисту, не називаючи противника.
Другий напрям пов’язаний з Ізраїлем.
Зростання військової самостійності Ізраїлю та розширення його операцій у регіоні викликають занепокоєння не лише в Ірану, а й у низки арабських і мусульманських держав.
Reuters зазначає, що країни — учасниці угоди стурбовані як діями Ірану, так і військовою політикою Ізраїлю.
Водночас відносини учасників блоку з Ізраїлем суттєво різняться.
Пакистан офіційно не має дипломатичних відносин з Ізраїлем. Турецько-ізраїльські відносини в останні роки неодноразово проходили через періоди різкого загострення. Саудівська Аравія, навпаки, тривалий час розглядала можливість нормалізації відносин з Ізраїлем, хоча регіональні війни значно ускладнили цей процес.
Тому йдеться радше не про підготовку антиізраїльського військового союзу, а про спробу створити власний центр сили, здатний обмежувати одностороннє домінування будь-якого регіонального гравця.
Третій напрям значно складніший — Індія.
Для Пакистану Індія залишається головним довгостроковим стратегічним суперником. Обидві країни володіють ядерною зброєю, а чергове серйозне збройне зіткнення між ними відбулося у 2025 році. SIPRI окремо зазначає, що індійсько-пакистанське протистояння залишається одним із чинників глобального ядерного ризику.
Туреччина традиційно підтримує тісні політичні та оборонні відносини з Пакистаном, а розбіжності Анкари й Нью-Делі неодноразово посилювалися через позицію Туреччини щодо Кашміру.
Однак вважати новий тристоронній договір безпосередньо спрямованим проти Індії було б перебільшенням.
Саудівська Аравія водночас розвиває стратегічне партнерство з Нью-Делі. Індія є великим споживачем саудівської нафти, а співпраця двох держав охоплює інвестиції, енергетику, безпеку та оборонні контакти.
Тому Ер-Ріяд навряд чи зацікавлений у перетворенні угоди на автоматичний інструмент Пакистану проти Індії. Імовірніше, договір надає Ісламабаду додаткової політичної ваги та потенційної підтримки партнерів, але застосування принципу колективної оборони в разі нової індійсько-пакистанської кризи стане одним із головних тестів реального змісту угоди.
Головна принципова особливість нового трикутника полягає в тому, що одна з його країн є ядерною державою.
Пакистан володіє ядерною зброєю. За оцінками західних дослідницьких центрів, його арсенал становить приблизно 170 ядерних боєзарядів. SIPRI зараховує Пакистан до дев’яти держав світу, які володіють ядерною зброєю, і зазначає продовження модернізації його ядерного потенціалу.
Однак із тексту угоди не випливає, що Пакистан надає Саудівській Аравії або Туреччині так звану ядерну парасольку. Це принципово важливо.
Сам факт участі ядерної держави підвищує політичну цінність механізму стримування, однак про автоматичні зобов’язання використовувати ядерний потенціал в інтересах партнерів публічно не оголошувалося.
У цьому сенсі угода створює радше стратегічну невизначеність, ніж формальну систему розширеного ядерного стримування.
Додатковий інтерес ситуації полягає в тому, що Індія також володіє ядерною зброєю, а Ізраїль, за оцінкою SIPRI, належить до ядерних держав, хоча офіційно наявність ядерного арсеналу не підтверджує. Іран до цієї групи SIPRI не входить.
Ще один показник довгострокових амбіцій нового формату — можливість його розширення.
Фідан повідомив, що до угоди в майбутньому можуть приєднатися інші держави. Серед потенційних учасників насамперед називають Єгипет. Для реалізації договору передбачається створити постійний секретаріат у Саудівській Аравії та механізм регулярних зустрічей міністрів закордонних справ і оборони.
Міністр оборони Пакистану Хаваджа Асіф уже заявив, що таке об’єднання не повинно ставати «закритим клубом», фактично припустивши формування ширшої системи колективної безпеки мусульманських держав.
Якщо до угоди справді почнуть приєднуватися Єгипет та інші великі держави, поступово може йтися вже не просто про тристоронній договір, а про нову регіональну архітектуру безпеки.
Створення нового формату не означає розриву учасників із Вашингтоном. Саудівська Аравія зберігає найтіснішу військову співпрацю зі США, Туреччина є членом НАТО, а Пакистан має тривалу історію співпраці як зі США, так і з Китаєм.
Однак новий договір демонструє іншу тенденцію: провідні країни регіону прагнуть створювати власні гарантії безпеки, які не повністю залежать від рішень Вашингтона. Це особливо помітно на тлі одночасного зростання військових витрат, кризи навколо Ірану, загроз енергетичній інфраструктурі Перської затоки та нестабільності морських маршрутів.
Три країни об’єднують дуже різні ресурси.
Саудівська Аравія забезпечує передусім фінансову та економічну складову. За даними SIPRI, її військові витрати у 2025 році досягли близько $83,2 млрд, що вивело королівство на восьме місце серед найбільших військових бюджетів світу. Чисельність збройних сил і Національної гвардії оцінюється приблизно у 250 тис. осіб. Саудівська армія значною мірою оснащується імпортною технікою та тісно інтегрована в систему військової співпраці зі США й іншими західними країнами.
Туреччина має найбільшу за чисельністю армію серед трьох учасників, якщо враховувати регулярні збройні сили, — близько 495 тис. військовослужбовців, за даними World Factbook. Її військові витрати у 2025 році становили близько $30 млрд. Головна відмінність Туреччини — велика власна оборонна промисловість і членство в НАТО, що надає Анкарі значний інституційний і технологічний ресурс.
Пакистан має найбільші збройні сили всередині нового об’єднання — близько 660 тис. чинних військовослужбовців. Його військові витрати у 2025 році SIPRI оцінював приблизно в $11,9 млрд. Фінансово Пакистан значно поступається Саудівській Аравії та Туреччині, однак компенсує це масштабом збройних сил і наявністю ядерної зброї.
Сукупно три держави мають приблизно 1,4 млн чинних військовослужбовців, а їхні військові витрати, за даними за 2025 рік, перевищують $125 млрд. Але арифметичне додавання цих показників поки що не перетворює угоду на єдину військову організацію. Сторони не мають спільного командування за моделлю НАТО, єдиних збройних сил або публічно визначеного механізму автоматичного вступу у війну.
Тому головне питання полягає не в кількості ресурсів трьох держав, а в тому, наскільки далеко вони справді готові піти для захисту одна одної в умовах реальної кризи.
Як вважає засновник аналітичного центру Experts Club Максим Уракін: «Поява трикутника Саудівська Аравія — Туреччина — Пакистан передусім свідчить про формування більш багатополярної системи безпеки від Східного Середземномор’я і Перської затоки до Південної Азії. Іран та Ізраїль є найочевиднішими регіональними чинниками його появи, тоді як Індія стає важливим непрямим чинником через участь Пакистану».
Водночас офіційна відсутність визначеного противника дає трьом країнам можливість одночасно посилювати стримування та зберігати економічні відносини з державами, які потенційно можуть сприймати угоду як спрямовану проти них.
Армія Пакистану розпорядилася поступово відмовитися від використання WhatsApp у службовому листуванні та перевести офіційні чати військовослужбовців у китайський месенджер WeChat, повідомив інформаційно-аналітичний центр Experts Club індійське видання NDTV із посиланням на внутрішню директиву пакистанських збройних сил.
За даними видання, командування пояснює рішення ризиками стеження, витоків інформації та зламу службових розмов у WhatsApp. Офіцерам і військовослужбовцям запропоновано поступово перенести офіційну комунікацію у WeChat.
Водночас публічного підтвердження рішення з боку Міжвідомчої служби зі зв’язків із громадськістю збройних сил Пакистану ISPR або Міністерства оборони країни поки що немає.
Якщо рішення буде реалізовано в заявленому масштабі, воно стане показовим прикладом того, як геополітична орієнтація держави починає поширюватися не лише на закупівлі озброєнь, а й на цифрову інфраструктуру.
NDTV пов’язує таке рішення зі зростанням співпраці Пакистану та Китаю в оборонній, розвідувальній і кібернетичній сферах. Однак вибір WeChat викликає очевидне запитання з погляду інформаційної безпеки.
WhatsApp за замовчуванням використовує наскрізне шифрування повідомлень. Це не усуває всіх ризиків: уразливими можуть залишатися пристрої, резервні копії, облікові записи та метадані комунікацій.
Але WeChat побудований інакше. Дослідницька група Citizen Lab Університету Торонто в опублікованому у 2024 році технічному аналізі встановила, що система шифрування WeChat захищає передавання даних між пристроєм користувача та серверами компанії, але не є наскрізним шифруванням. Сервери Tencent технічно здатні розшифровувати й обробляти повідомлення, що передаються.
Раніше Citizen Lab також виявляла моніторинг файлів і зображень, які передаються через WeChat, включно з матеріалами користувачів, зареєстрованих за межами Китаю.
Тому пояснювати можливий вибір Ісламабада винятково вищою технічною захищеністю WeChat було б неправильно.
Імовірніше, йдеться про поєднання питань контролю, довіри до постачальника цифрової платформи та загальної переорієнтації пакистанської військової інфраструктури на Китай.
Китай уже є головним закордонним постачальником озброєнь для Пакистану.
За даними Стокгольмського міжнародного інституту дослідження проблем миру SIPRI, у 2020–2024 роках на Китай припадав 81% пакистанського імпорту основних видів озброєнь проти 74% у попередню п’ятирічку. За той самий період загальний обсяг імпорту озброєнь Пакистаном збільшився на 61%.
В оновленій статистиці SIPRI Пакистан залишається одним із п’яти найбільших імпортерів озброєнь у світі за підсумками 2021–2025 років.
Військова співпраця двох країн охоплює авіацію, військово-морські програми, спільне виробництво, навчання, підготовку військовослужбовців і взаємодію командування.
У травні 2026 року глава пакистанських збройних сил фельдмаршал Асім Мунір знову відвідав Пекін. Міністр закордонних справ Китаю Ван Ї на зустрічі з ним назвав китайсько-пакистанські відносини «непохитними» та наголосив на високому рівні політичної довіри і практичної співпраці двох держав.
Китайська сторона неодноразово називала Пакистан одним зі своїх найближчих стратегічних партнерів.
Однак називати Китай і Пакистан формальними військовими союзниками за типом НАТО було б неточно.
Між ними немає публічного договору про взаємну оборону, який зобов’язував би Китай автоматично вступити у війну в разі нападу на Пакистан. Їхні відносини правильніше визначати як надзвичайно глибоке стратегічне й оборонне партнерство, яке в низці сфер фактично набуває рис військового союзу.
Аналітична доповідь Takshashila Institution, опублікована в січні 2026 року, також зазначає, що китайсько-пакистанське оборонне партнерство побудоване на численних угодах і спільних проєктах, але формального союзного договору про взаємну оборону між країнами немає.
В основі оборонного партнерства Пекіна та Ісламабада перебуває і спільний стратегічний чинник — Індія.
Пакистан розглядає Індію як свого основного традиційного військового суперника, тоді як між Китаєм та Індією зберігаються власні територіальні й геополітичні суперечності.
Це створило стійку модель, за якої тісні відносини з Пакистаном допомагають Пекіну підтримувати стратегічний баланс у Південній Азії, а Ісламабаду — компенсувати значно більший економічний і демографічний потенціал Індії.
Особливо помітною китайсько-пакистанська військова взаємодія стала після нової індійсько-пакистанської кризи 2025 року.
Водночас відносини значно ширші за оборонну сферу. Китай реалізує в Пакистані Китайсько-пакистанський економічний коридор CPEC, який з’єднує західні регіони Китаю з Аравійським морем. Безпека китайських громадян та інфраструктури CPEC стала окремою темою переговорів між Пекіном і пакистанським військовим керівництвом. Reuters повідомляв, що Китай неодноразово вимагав посилити захист своїх фахівців і проєктів після нападів на китайських громадян у Пакистані.
На цьому тлі перехід службової комунікації пакистанської армії на китайську цифрову платформу, якщо він буде офіційно підтверджений, матиме символічне значення: залежність від китайської оборонної екосистеми почне поширюватися ще й на комунікаційні сервіси.
Пакистан не перший: армії вже відмовлялися від популярних месенджерів.
Сама відмова збройних сил від масового комерційного месенджера не є унікальною практикою.
Найбільш показовий приклад — Швейцарія.
У січні 2022 року швейцарські збройні сили заборонили використовувати WhatsApp, Signal і Telegram для службової комунікації та наказали перейти на швейцарський месенджер Threema. Рішення пояснювалося вимогами захисту даних і бажанням використовувати сервіс, який перебуває під швейцарською, а не іноземною юрисдикцією.
Фактично Швейцарія пішла за моделлю цифрового суверенітету: військові відмовилися від найпопулярніших міжнародних платформ на користь національного рішення.
Схожа тенденція спостерігається і у Франції. У 2023 році уряду було наказано відмовитися у службовій комунікації від WhatsApp, Telegram і Signal на користь французьких рішень Olvid, а згодом Tchap. Із вересня 2025 року Tchap став основним захищеним месенджером для французьких міністерств. Це не винятково військова система, однак правило поширюється і на державні структури, які працюють із чутливою інформацією.
Індійська армія використовує інший підхід. В оновленій політиці кінця 2025 року військовослужбовцям дозволили обмінюватися через WhatsApp, Signal і Telegram лише загальною несекретною інформацією, водночас зберігши жорсткі обмеження на публікацію службових відомостей і використання низки соціальних мереж.
Таким чином, глобальний тренд полягає не стільки у відмові саме від WhatsApp, скільки в поступовому розмежуванні звичайної користувацької комунікації та службового військового зв’язку.
Швейцарський і французький приклади істотно відрізняються від передбачуваного рішення Пакистану.
Берн і Париж замінювали іноземні застосунки власними або національними платформами, щоб зменшити залежність від закордонної юрисдикції.
Пакистан, навпаки, за даними NDTV, збирається замінити американський сервіс китайським.
Тому тут виникає не стільки цифрова автономія, скільки зміна технологічної залежності від одного зовнішнього партнера на іншого. І саме це робить цю історію цікавою з геополітичного погляду.
Якщо директиву буде підтверджено Ісламабадом, рішення стане ще одним свідченням того, наскільки глибоко китайсько-пакистанське стратегічне партнерство проникає у військову інфраструктуру Пакистану.
