Перша частина інтерв’ю із власником агрохолдингу A.G.R. Group Місаком Хідіряном та головою правління A.G.R. Group Ігорем Шестопаловим про головні виклики минулого року: воєнне вторгнення РФ і вимушену зміну умов і напрямів експорту сільгоспкультур.
Текст: Олексій Козаченко
– Що ви виявили у своєму сільгоспкластері на Київщині після “жесту доброї волі” росіян?
Місак Хідірян (далі – М. Х): – Наш кластер “Бровари” на Київщині навесні опинився в окупації. Російські окупанти вибили БТРом ворота, взяли охорону в заручники та почали мародерство: вкрали дизельне пальне, обладнання зі складів, пошкодили дорогу сільгосптехніку. Крім того, ракетним та артилерійським обстрілами рашисти пошкодили операційний силос, зерносушильний комплекс та зерносховище на 20 тис. тон. Обстріл також пошкодив техніку, поставлену на зимове зберігання – постраждали трактори John Deere та причіпні агрегати. Дійшло до того, що окупанти поламали дверцята в самохідних обприскувачах, щоб дістати магнітоли. Зняти не змогли – просто розкурочили панелі.
На частковий ремонт пошкоджень холдинг витратив понад 5 млн грн. Відновлення кластера тривало півтора місяці – ми дуже поспішали відновити всі процеси і під час посівної та збиральної кампаній були у робочому режимі.
– Частина виробників сільгосптехніки вийшла з ринку України з початком війни, як це позначилося на працездатності вашого парку?
Ігор Шестопалов: (І. Ш) – Із запчастинами наразі дуже складно. Частину позицій чекаємо на замовлення – даємо передоплату та чекаємо на доставку. Намагаємось самостійно вирішувати питання ремонту техніки: десь виточуємо, десь наварюємо, після чого працюємо далі. Техніку ремонтуємо самотужки, діагностуємо її відповідним ПЗ.
До війни ми мали плани на купівлю тракторів, причіпної техніки, планували купівлю жниварок для соняшника. Минулого року обійшлися своєю технікою, орендували лише комбайни бренда Case IH для збирання соняшника.
Незважаючи ні на що, ми продовжуємо працювати за технологіями точного землеробства, і такий підхід підтверджує свою ефективність. Наші сівалки Kinze та Väderstad налаштовані на сівбу з нормою висіву залежно від культури за встановлюваної глибини, що унеможливлює пересівання та огріхи сівби через автоматичне відключення секцій.
Наші трактори та обприскувачі оснащені системою iTEC, щоб мінімізувати роботу операторів. Ми налаштовуємо BoomTrac – систему автоматичного вимірювання висоти штанги обприскувача над ґрунтом чи рослиною. Зернозбиральні машини та трактори у нас працюють за RTK-сигналом. Кожен комбайнер має свою іменну картку, без якої не зможе вивантажити зібрану продукцію.
– Після запровадження воєнного стану виділяли техніку для військових?
М. Х: – Біля нашого Броварського кластера залишилося багато битої російської техніки, яку ми своїми тракторами стягували для подальшого передання ЗСУ – там були здебільшого биті танки, але були й цілі. Частину техніки окупантів тягли до нас на базу, вантажили на трали та везли на ремонт. Було таке, що з полів доводилося один танк трьома потужними тракторами витягувати. Також їздили до сусідніх сіл і у людей із городів витягували трофеї рашистів.
Навесні ми передали ЗСУ та ТрО 6 вантажних автомобілів МАЗ із причепами, бензовоз, легкові автомобілі “Нива”, Renault Duster, пікапи Toyota Hilux, а також пальне захисникам України. Бензовоз нам, до речі, повернули після того, як окупанти відійшли від Київської області, і врешті-решт він успішно відпрацював під час посівної.
– Що робили з мінами та залишками боєприпасів у Київській області?
М. Х: – Вирішили, що посівна має відбутися за будь-яких умов. Ми знайшли команду з розмінування, яка щодня з нашими агрономами виїжджала в поля і шукала нерозірвані протитанкові міни та снаряди. Паралельно запросили спеціальну комісію, яка задокументувала факти руйнувань та крадіжок з боку російських військ.
Фактично на відновлення роботи кластера пішло півтора місяця, з яких близько 10 днів – на розмінування полів. Лише 10-11 квітня тут почали обробляти ґрунт та вносити добрива, а за тиждень розпочали посів кукурудзи. Щоб механізатори могли працювати цілодобово, отримали дозвіл від ЗСУ та Тероборони працювати у комендантську годину. Останні пішли назустріч, і навіть організували супровід механізаторів у нічний час, бо на той час у регіоні продовжували діяти диверсійно-розвідувальні групи.
Щодо співробітників, то понад 90% повернулися на робочі місця. За можливості перевели до головного офісу та на кластери працівників з окупованих територій. Зокрема, із кластера “Миколаїв” взяли на роботу інженера-механіка. Трьох механізаторів – вимушених переселенців – прийняли із Херсонської та Миколаївської областей.
– Російська агресія змусила агросектор розвивати нові логістичні напрямки. Що ви встигли зробити за рік?
І. Ш: – З початком війни група компаній A.G.R. Group та MK Merchants S. A. Місака Хідіряна переорієнтували логістику на ринок ЄС із морських портів на автомобільний, залізничний транспорт та річпорти Рені та Ізмаїла, але навіть після війни та деокупації продовжимо експорт частини зерна у цьому напрямку. Через це нам цікаві зерносховища та сільгосппідприємства на заході України – це скорочення плеча логістики та більш зручний експорт до ЄС.
Зараз ми вкладаємо кошти у відновлення пошкоджених росіянами активів – вже полагодили сушарку та зерновий силос у Броварському кластері, вивчаємо, як відновлювати зернову інфраструктуру в Миколаївському кластері після його нещодавнього звільнення ЗСУ.
– Логістика у 2022 була аномально дорогою. Як із цим справлялися?
М.Х: – Для України економічна доцільність експорту до країн Азії та Африки через морпорти ЄС під питанням, оскільки перевалка та перевантаження коштує 50-60% вартості зерна, що робить такий спосіб експорту для аграрія збитковим. Напрямок експорту до ЄС може бути вигідним лише для експорту кінцевим споживачам до ЄС.
Якщо оцінювати роботу “зернового” коридору, то дані ООН свідчать, що більшість зернового експорту з України за останні три місяці попрямувала до Іспанії, Туреччини, Італії, Китаю та Нідерландів. Саме повернення України на світові аграрні ринки після відкриття зернового коридору сприяло зменшенню світових цін на продовольство, що полегшило проблему із продовольством для найбідніших країн.
Ми також активно експортуємо “зерновим” коридором. Відверто кажучи, це ризикований варіант через великі черги, затримки інспекцій зерновозів з російського боку і взагалі дуже повільну його роботу. Але з огляду на поточну ситуацію з вартістю логістики під час війни вважаю зерновий коридор гарною можливістю.
Зрештою, європейська залізниця не здатна перевезти потрібні Україні обсяги зерна, та й не лише зерна. Щоб повноцінно використовувати європейську інфраструктуру для експорту, потрібно відкривати додаткові залізничні та автомобільні прикордонні переходи на кордоні з Україною, і, звісно, будувати у нас європейську колію.
– Що у вас з автомобільним та залізничним перевезеннями?
І. Ш: – Ми весь рік прискорювали та спрощували власні бізнес-процеси, зверталися до відповідних офіційних структурних підрозділів ЄС та України для нарощування обсягів швидкості доставки вантажів, активно залучали автотранспорт. Можливо, варто зібрати представників міністерств, агропідприємств, експортерів та профільних асоціацій, скласти повну картину перешкод для логістики в ЄС та спільно знайти шляхи вирішення цих питань.
Врахуйте, що за рік у кілька разів подорожчало перевезення зерна залізничним. До війни доставити зерно в порт коштувало $6-7/тонну, а зараз – $10-12/тонну. Ставка “Укрзалізниці” за зерновоз – 4,5 тис. грн/добу для експортних перевезень та 2,5 тис. грн/добу для внутрішніх перевезень. За такого тарифу вагонна складова у вартості перевезення становить $50 та $19 на тонну зерна на добу. Додайте послуги перевантажувального термінала – $15-30/тонну, хоча до війни це коштувало $9-10/тонну. Сумарно вартість для аграрія за перевезення його вантажу Україною становитиме $80-120/тонну, а для наших господарств – приблизно $90-95/тонну від елеватора в порт. Вартість логістики зросла у кілька разів.
Щодо автоперевезень, ми, як і більшість господарств, зіткнулися з браком зерновозів. Більше десятка своїх машин A.G.R. Group передав ЗСУ. Щодо тих, що залишилися, ми маємо можливість контролювати місцезнаходження нашого автотранспорту та вибудовувати графік його роботи так, щоб експорт не зупинявся ні на день.
– Уточніть, що, куди, скільки експортуєте?
І. Ш: – Соя, ріпак, ячмінь, пшениця, кукурудза, соняшник, гречка – розглядаємо всі можливі ринки збуту продукції країн ЄС, Туреччини, Єгипту, Непалу. З початку повномасштабного вторгнення ми вивезли майже 55 тисяч тонн. Наші партнери з MK Merchants везуть зерно через річпорти Ізмаїлу та Рені, відвантажуючи в середньому 8-10 суден на місяць.
– Що сіятимете в наступному році, плануєте перехід на олійні?
М. Х: – На наступний рік плануємо відмовитися від вирощування кукурудзи – сіятимемо сою та соняшник. Вирощування кукурудзи зараз проблемне – ціни на сушіння та доопрацювання високі, а закупівельні ціни низькі. У 2023 р. планували вирощувати пшеницю та ріпак, розраховували у вересні сіяти озиму пшеницю, одразу після збирання соняшника. Але погода не дозволила вийти в поле, а в жовтні сіяти пшеницю пізно, довелося від неї відмовитися.
– ТМЦ уже змогли закупити?
І. Ш: – Нам довелося відмовитися від безводного аміаку, виробництво якого на 99% пов’язане із країною-агресором. Весною плануємо внести на поля карбамід. Щодо азотного та фосфорно-калійного добрив, то частину вже закупили.
