Міжнародний арбітраж є чітким, ефективним, надійним і, як результат, привабливим механізмом вирішення спорів. Однак часто стороні для відновлення своїх порушених прав після отримання арбітражного рішення на свою користь доводиться додатково проходити процедуру визнання та отримання дозволу на виконання цього рішення в національних судах. При цьому трапляється, що такі процедури часто стають значно цікавішим полем бою та створюють прецеденти для наступної судової практики.
Імунітет держави
Рішення Верховного суду України від 25 січня 2019 року у справі Everest Estate LLC та інші проти Російської Федерації[1], широко висвітлювалося та обговорювалося українською та міжнародною арбітражною спільнотою. І це не дивно, оскільки у зазначеному рішенні Верховний Суд уперше розглядав питання імунітету держави та примусового виконання інвестиційних арбітражних рішень щодо державного майна, яке знаходяться в іноземних юрисдикціях.
За загальним правилом, держава має імунітет від пред’явлення позову до неї, попереднього забезпечення позову та примусового виконання винесеного проти неї судового рішення. Однак у справі Everest Estate LLC Верховний Суд похитнув таку «абсолютність» імунітету держави. Everest Estate LLC та інші звернулися до суду із заявою про визнання та надання дозволу на виконання арбітражного рішення ЮНСІТРАЛ, винесеного стосовно експропріації Російською Федерацією їх майна та нерухомості у Криму. Визнання та виконання арбітражного рішення вимагалося в Україні, оскільки тут знаходилися активи Російської Федерації, на які можна було накласти стягнення в рамках примусового виконання рішення.
Під час апеляційного перегляду справи, Верховний Суд крім іншого розглянув питання державного імунітету у контексті примусового виконання винесеного проти іноземної держави рішення. Зокрема, надаючи дозвіл на виконання арбітражного рішення проти Росії в Україні, Суд встановив, що своєю згодою на арбітраж за двосторонньою українсько-російською інвестиційною угодою (ДІУ), яка передбачає остаточність та обов’язковість для сторін арбітражного рішення, винесеного в рамках будь-якого спору, що випливає з ДІУ, Російська Федерація фактично відмовилася від своїх державних імунітетів. Тобто, іншими словами, примусове виконання винесеного проти Росії арбітражного рішення по ДІУ не порушуватиме її державний імунітет.
Ця справа стала резонансною в Україні, оскільки український суд фактично позбавив іноземну державу абсолютного імунітету та визнав і надав дозвіл на виконання арбітражного рішення та стягнення майна Росії на території України.
Рішення надзвичайних арбітрів
Ще одне рішення щодо інвестиційного арбітражу у справі JKX Oil & Gas PLC та інші проти України викликало неабиякий ажіотаж серед арбітражної спільноти, однак, не у зв’язку з остаточним рішення арбітражу, яке було винесене на користь інвесторів, а через рішення надзвичайного арбітра у справі. Це перший випадок, коли Верховний Суд розглянув питання щодо можливості виконання рішення надзвичайного арбітра в Україні.
У січні 2015 року призначений у справі надзвичайний арбітр виніс проміжне рішення, яким зобов’язав Україну утриматися від стягнення роялті за видобуток газу з інвесторів за ставкою, що перевищує встановлену раніше. JKX Oil & Gas PLC та інші (Позивачі) звернулися до українського суду із заявою про надання дозволу на виконання рішення надзвичайного арбітра в Україні.
Незважаючи на те, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили рішення про визнання та надання дозволу на виконання рішення надзвичайного арбітра, Верховний Суд України скасував рішення судів нижчих інстанції і відмовив Позивачам. Суд встановив, що примусове виконання такого арбітражного рішення суперечило б публічному порядку України і розглядалося б як втручання в основоположні, визначальні принципи оподаткування в Україні та законодавчу діяльність.
Примітно, що питання про остаточність рішення надзвичайного арбітра як проміжного рішення взагалі не розглядалося судом. Відповідно до Конвенції Організації Об’єднаних Націй про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень 1958 року (Нью-Йоркська конвенція) у визнанні та примусовому виконанні рішення може бути відмовлено, зокрема, якщо рішення ще не набуло обов’язкового характеру для сторін. Таким чином, можна припустити, що не оцінюючи питання остаточності рішення надзвичайного арбітра, Верховний Суд непрямо визнав що відповідно до Нью-Йоркської конвенції проміжні арбітражні рішення, в принципі, підлягають виконанню.
Санкції як публічний порядок
У 2014 році правове середовище в Україні зазнало суттєвих змін через незаконну анексію Криму та військову агресію Росії на сході України. У відповідь на дії Росії щодо ряду російських громадян та компаній було введено низку спеціальних економічних санкцій, і в результаті багато українських компаній не змогли виконати свої зобов’язання за контрактами, укладеними з підсанкційними російськими контрагентами. Така ситуація стала причиною подання російськими компаніями численних арбітражних позовів проти українських сторін. Як наслідок, перед українськими судами постало питання, як визнавати і виконувати арбітражні рішення в умовах дії спеціальних економічних санкцій.
У справах ПАТ «Авіа-ФЕД-Сервіс» проти Державної акціонерної холдингової компанії «Артем» український суд застосував два різні підходи щодо визнання та надання дозволу на виконання арбітражних рішень, винесених на користь підсанкційних російських компаній.
У першій справі[2] Верховний суд розглянув питання санкцій та публічного порядку України, а також визнав та надав дозвіл на виконання рішення МКАС при ТПП РФ, винесеного проти ДАХК «Артем» в Україні. У своєму рішенні Суд встановив, що санкції не є частиною публічного порядку, а тому суд не виключає можливість визнання та примусового виконання арбітражних рішень, винесених на користь підсанкційних компаній в Україні.
У другій справі[3] позиція Верховного суду була діаметрально протилежною. Під час касаційного розгляду справи Верховний Суд скасував рішення судів нижчих інстанцій та відмовив у визнанні та наданні дозволу на виконання арбітражного рішення МКАС при ТПП РФ на користь ПАТ «Авіа-ФЕД-Сервіс» в Україні. У своїх міркуваннях Верховний Суд взяв до уваги юридичний статус АТ «Авіа-ФЕД-Сервіс» як суб’єкта, безпосередньо пов’язаного з російськими підприємствами військового комплексу, і той факт, що подальше виконання арбітражного рішення становитиме вигоду для держави-агресора. Верховний Суд також розглянув питання подальшого примусового виконання арбітражного рішення, яке насправді було б неможливим в умовах накладених на АТ «Авіа-ФЕД-Сервіс» санкцій. У своєму рішенні Суд встановив, що «одним із нових аспектів публічного порядку в Україні є санкційне регулювання» і що визнання та винесення рішення про виконання арбітражних рішень є компетенцією суду, а не органів, які здійснюють примусове виконання судових рішень. Однак суд також встановив, що обмежувальні заходи (санкції), введені Україною проти російського ПАТ «Авіа-ФЕД-Сервіс», не припиняють зобов’язання боржника, ДАХК «Артем», за контрактом, як і не унеможливлюють виконання ним рішення МКАС при ТПП РФ після зняття санкцій з ПАТ «Авіа-ФЕД-Сервіс».
Подальша судова практика продемонструвала, що українські суди дотримуються саме другого підходу під час розгляду заяв про визнання та надання дозволу на виконання арбітражних рішень, винесених на користь підсанкційних компаній. Таким чином, навіть якщо така компанія отримала арбітражне рішення на свою користь, їй все ж доведеться зачекати скасування санкцій (якщо таке скасування взагалі матиме місце).
Межі примусового виконання
У листопаді 2018 року Ostchem Holding Limited звернулася до українського суду із заявою про визнання та надання дозволу на виконання арбітражного рішення проти ВАТ «Одеський припортовий завод» (ОПЗ). ОПЗ повинен був сплатити Ostchem Holding Limited близько 251 млн доларів США за контрактом на поставку газу.
Після успіху у арбітражі Ostchem Holding Limited подав заяву про визнання та надання дозволу на виконання рішення Арбітражного інституту ТПС в Україні. І хоча Ostchem Holding Limited виграв у справу у суді першої інстанції, апеляційне провадження у Верховному Суді, однак, закінчилося не на його користь.
У своєму рішенні від 8 червня 2021 року[4] Верховний Суд відмовив у визнанні та наданні дозволу на виконання арбітражного рішення з міркувань публічного порядку. Зокрема, у своєму рішенні Верховний Суд встановив, що примусове стягнення боргу і нарахованого штрафу відповідно до арбітражного рішення призведе до неможливості утримувати ПАТ «Одеський припортовий завод» в стані, безпечному для належного функціонування і, як наслідок, становить загрозу техногенної та екологічної катастроф в Одеському регіоні.
Таке рішення Верховного Суду, хоч і сумнівне з юридичної точки зору, все ж підіймає питання щодо розумності меж примусового виконання арбітражних рішень щодо стратегічних підприємств та впливу такого виконання на суспільні інтереси.
Описані вище справи стали резонансними та бурхливо обговорювалися арбітражною спільнотою, Більше того, вони визначили тенденції, яких дотримуватимуться українські суди під час розгляду справ, пов’язаних з визнанням та наданням дозволу на виконання арбітражних рішень в Україні.
[1] Справа № 796/165/2018 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/79573187)
[2] Справа № 761/46285/16-ц (https://reyestr.court.gov.ua/Review/86903591)
[3] Справа № 824/100/19 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/87760125)
[4] Справа № 824/241/2018 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/97736188)
Марина Рященко, адвокат ЮФ «Ілляшев та Партнери»
Британська Ferrexpo plc, що контролює в Україні, зокрема, Полтавський і Єристівський гірничо-збагачувальні комбінати (ПГЗК і ЄГОК), розпочинає співпрацю з компанією Ricardo plc (Велика Британія) в рамках планів із декарбонізації до 2050 року.
“Група бере на себе зобов’язання з досягнення нульових викидів вуглецю від своєї діяльності до 2050 року”, – констатується в прес-релізі компанії в понеділок.
Крім того, група бере на себе зобов’язання досягти 30-відсокового скорочення викидів до 2030 року порівняно з 2019 роком.
У прес-релізі зазначається, що Ricardo також допоможе поліпшити наявну звітність Ferrexpo за сценаріями зміни. Очікується, що результати аналізу Ricardo покращать цілі групи щодо скорочення викидів вуглецю і подальший розвиток звітності про зміну клімату в 2022 році.
Виконувач обов’язків гендиректора (CEO) Джим Норт (Jim North) зазначив, що хоча залізорудні окатиші дають можливість споживачам значно скоротити викиди вуглецю, важливо дати чіткий сигнал про намір зневуглецювати власні операції компанії.
“З огляду на це ми затвердили оголошені сьогодні цілі, щоб продемонструвати нашу увагу до зміни клімату та розуміння важливості декарбонізації”, – сказав Норт, коментар якого наводиться в прес-релізі.
За його словами, компанія розраховує в рамках співпраці з Ricardo Plc розвивати науково обґрунтовані цілі щодо скорочення викидів і графік етапів декарбонізації в кожному аспекті бізнесу Ferrexpo, розробити чітку дорожню карту щодо скорочення викидів.
“За 18 місяців до червня 2021 року група вже зафіксувала скорочення викидів вуглецю більше ніж на 20%”, – констатував в.о. гендиректора.
У свою чергу директор з питань енергетики та довкілля Ricardo Plc Тім Кертіс (Tim Curtis) додав, що експерти компанії допомагають організаціям у всьому світі розробити надійні та науково обґрунтовані способи досягнення нульових викидів вуглецю і також сприятимуть Ferrexpo в розробці завдань із декарбонізації, використовуючи наявний досвід.
Ricardo plc є британською консалтинговою компанією щодо інженерних, екологічних і стратегічних питань, яка працює в різних секторах ринку.
Ferrexpo – залізорудна компанія з активами в Україні.
Ferrеxpo належить 100% акцій Полтавського ГЗК, 100% Єристівського ГЗК і 99,9% Біланівського ГЗК.
Українські експортери у 2021 році вперше відправили в США і Канаду по одному морському контейнеру з замороженою малиною, ця подія важлива для вітчизняних виробників, оскільки на ринках цих країн ця ягода традиційно коштує дорожче, ніж в інших регіонах світу.
Як повідомляється на сайті Української плодоовочевої асоціації (УПОА) в понеділок, важливість цієї події для розвитку виробництва та заморозки ягоди в Україні пояснюється високим рівнем вимог до якості продукції та логістики, які українські постачальники успішно подолали цього року.
“По одній партії малини було відправлено в Канаду та в США в розмірі одного морського контейнера. Логістика тривала близько півтора місяця, а покупець залишився задоволений якістю поставленої продукції та розглядає можливість продовження співпраці з українськими постачальниками на постійній основі”, – йдеться в повідомленні асоціації.
УПОА уточнила, що більш висока імпортна ціна на ягоди в США і Канаді зумовлена жорсткими вимогами до якості продукції, для підтвердження яких українські експортери пройшли сертифікацію у FDA (The United States Food and Drug Administration).
“На США і Канаду припадає близько 80% усього глобального імпорту замороженої малини у вартісному вимірі та близько 65% у натуральному. Однак Україна традиційно експортувала заморожену малину переважно в Польщу, яка добре заробляє на реекспорті української малини в інші країни світу”, – наводить організація слова економіста інвестиційного департаменту Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН (ФАО) Андрія Ярмака.
За даними УПОА, США імпортує заморожену малину з Чилі, Мексики та Сербії, а Канада – з Чилі, Сербії, США та Мексики.
Орієнтовна вантажопідйомність стандартного контейнера 40-футового морського контейнера – 27 тонн.
“Відповідно, для України, яка входить до п’ятірки найбільших світових експортерів замороженої малини, дуже важливо закріпитися на цих двох найважливіших ринках збуту. Особливо це важливо на тлі очікуваного зростання обсягів виробництва всіх видів ягід у 2022-2024 рр. Залишається сподіватися, що зростатиме не лише обсяг, а і якість вироблених ягід”, – підсумувала асоціація в повідомленні.
Згідно з даними на сайті асоціації “Український клуб аграрного бізнесу”, в 2020 році Україна виробила 35 тис. тонн малини, посівши сьоме місце у світі за обсягами її виробництва. 89% цієї ягоди було вирощено в господарствах населення.
Минулого року Україна експортувала 539 тонн малини, що становить 2% від загального обсягу її виробництва. При цьому практично єдиним споживачем української свіжої малини була Польща.
У повітряному просторі України у вересні 2021 року виконано 26,241 тис. польотів, що становить 76% обсягу польотів за аналогічний місяць докризового 2019 року, повідомила прес-служба Державного підприємства обслуговування повітряного руху (“Украерорух”) у четвер.
За даними підприємства, українські авіакомпанії у вересні-2021 виконали 9 614 польотів (на 11,1% менше до вересня-2019), іноземні авіакомпанії виконали 16 627 польотів (-29,8%).
Структура польотів за типами цього вересня: внутрішні польоти – 3112 рейсів (+14,5% у тому самому порівнянні), міжнародні польоти – 13,728 тис. рейсів (-12,6%), транзитні польоти – 9401 рейс (-41,5%).
Керівник “Украероруху” Андрій Ярмак пояснив пожвавлення трафіку в небі над Україною сукупністю кількох факторів: сезонністю попиту на авіаперевезення, прийняттям авіапасажирами нових реалій і правил подорожей і системною роботою підприємства з авіаперевізниками щодо використання транзитного потенціалу повітряного простору країни.
“Роблячи обережні прогнози на майбутнє, ми враховуємо, що туристичний сезон завершується, і динаміка польотів у період зимової навігації традиційно нижча. Проте низка авіакомпаній уже повідомили про продовження чартерних програм до екзотичних країн або заявили про відкриття нових напрямків”, – цитує Ярмака прес-служба “Украероруху”.
При цьому він зазначив, що кампанія з вакцинації та впровадження міжнародних COVID-сертифікатів відкрила для українців кордони європейських країн. “Тож є підстави розраховувати, що нинішній низький сезон ми пройдемо за оптимістичним сценарієм”, – сказав керівник держпідприємства.
Україна у 2021/2022 маркетинговому році (МР, липень-червень) здатна без шкоди для своєї продовольчої безпеки експортувати 26 млн тонн пшениці з загального рекордного врожаю в 33,1 млн тонн, оскільки її внутрішній ринок не здатний спожити понад 8 млн тонн пшениці, з яких на виробництво хліба та інших борошномельних продуктів потрібно лише 3,5 млн тонн, повідомила Українська зернова асоціація (УЗА) на сайті в четвер.
“Експорт надлишків пшениці – це умова отримання українськими аграріями гарантованого високого доходу, оскільки внутрішній ринок не здатний спожити більше ніж 8 млн т пшениці, з яких на виробництво хліба та інших борошномельних продуктів треба лише 3,5 млн т. А в цьому сезоні ми маємо ще збільшені перехідні запаси пшениці з минулого сезону – близько 4 млн тонн”, – ідеться в повідомленні асоціації.
За її даними, попередній рекорд урожаю пшениці було встановлено в сезоні 2019/2020 МР з показником 28,2 млн тонн, при цьому з урахуванням експорту 20,5 млн тонн на її внутрішньому ринку залишилося 7,7 млн тонн цієї культури.
УЗА наголосила, що українські аграрії зможуть експортувати в 2021/2022 МР на зовнішні ринки 26 млн тонн пшениці без будь-яких ризиків для продовольчої безпеки країни та отримати високий дохід завдяки рекордному врожаю і високим цінам на неї на світовому ринку.
“Наразі триває обговорення щорічного меморандуму про граничні обсяги експорту пшениці між учасниками ринку та профільним міністерством. Учасники ринку та експерти переконані, що потрібно дати українським аграріям можливість продати надлишки пшениці в умовах сприятливої для нього цінової ситуації на світовому ринку”, – наголосила асоціація в повідомленні.
За даними УЗА, внутрішній ринок України фізично не зможе спожити занадто великий обсяг пшениці, і збереження в країні значних залишків призведе до недоотримання аграріями частини доходів, унаслідок чого наступного року вони вирішать сіяти іншу культуру замість пшениці.
Як повідомлялося, учасники зернового ринку та Міністерство аграрної політики і продовольства 5 липня підписали меморандум про взаєморозуміння на 2021/2022 МР. При цьому додаток до меморандуму, в якому зазначаються граничні обсяги експорту с/г продукції, буде підписано після того, як стануть відомі обсяги зібраного врожаю.
Цей документ сторони підписують щорічно з 2011 року для збереження балансу між внутрішнім споживанням зернових та експортними можливостями України.
Сторони в січні 2021 року ринку узгодили граничний обсяг експорту кукурудзи на 2020/2021 маркетинговий рік (МР) розміром 24 млн тонн і внесли відповідні зміни в додаток до меморандуму. До цього в зерновому меморандумі на минулий МР, підписаному в серпні минулого року, містилася узгоджена позиція щодо експорту пшениці та жита на рівні 17,5 млн тонн і 16 тис. тонн відповідно.
Україна у 2020/2021МГ експортувала 44,72 млн тонн зернових і зернобобових культур, серед яких 16,64 млн тонн пшениці, 23,08 млн тонн кукурудзи, 4,23 млн т ячменю. Також на зовнішні ринки поставлено 126,9 тис. тонн борошна і 18,4 тис. тонн жита.
Українська зернова асоціація (УЗА) – об’єднання виробників, переробників та експортерів зерна, які щорічно експортують близько 90% українського зернової продукції.
Міжнародні санкції залишаються однією з найефективніших реакцій міжнародного співтовариства на порушення норм міжнародного права. Тема стала актуальною і для України в контексті захисту від актів агресії на Сході України та анексії Криму.
Вона набуває все більшої актуальності через неправильну інтерпретацію іноземними банками виразу «українські санкції» як «санкції проти України». Це, своєю чергою, збільшує навантаження на українські компанії та їх адвокатів. Автори матеріалу розповідають — банкам складно пояснити, що санкції справді «спрямовані на захист України», і ризики з боку комплаєнсу не виникнуть.
Більше про застосування міжнародних санкцій розповіли Ольга Кучмієнко, Заступниця Голови Комітету АПУ з міжнародного права, к.ю.н., адвокатка та Джейк Лоутер, юрист (Австралія), співзасновник Мережі іноземних юристів (Швеція).
— Нещодавно тема санкцій знову потрапила на перші шпальти, коли Президент України ввів санкції проти українського громадянина та пов’язаних з ним компаній. Тут виникає питання про можливість держав вводити санкції проти власних громадян.
Низка наукових статей містить різні висновки щодо можливості застосування санкцій та ефективності таких заходів. У цій статті буде розглянуто питання використання міжнародних санкцій з австралійської та шведської точок зору, з особливим акцентом на заходи, реалізовані у відповідь на анексію Криму.
Що таке санкції?
Санкції можна визначити як «заходи, що не передбачають застосування збройної сили, і вводяться в ситуаціях, які становлять міжнародний інтерес». Вони можуть бути розроблені, серед іншого, «для того, щоб покласти край ситуації, що викликає міжнародне занепокоєння, шляхом здійснення впливу на винних», обмежити негативні наслідки ситуації, що викликає міжнародне занепокоєння, або покарати винних у такій ситуації[8].
Використання санкцій чи інших обмежувальних заходів з боку держав та багатосторонніх організацій посилилось за останні роки у відповідь, зокрема, на Арабську весну 2011 року, ядерні програми Ірану та Північної Кореї, а також на анексію Росією Кримського півострова. Дійсно, сьогодні діє в цілому 14 санкційних режимів Організації Об’єднаних Націй (ООН), кожен з яких санкціонований статтею 41 Статуту Організації Об’єднаних Націй і управляється комітетом під головуванням непостійного члена Ради Безпеки ООН (РБ ООН).[ 9]
Австралія
Повноваження та заходи
У статусі члена ООН Австралія вводить багатосторонні санкції, головним чином, відповідно до наказів РБ ООН та відповідно до Статуту Закону ООН від 1945 р. (Cth). Австралія також вводить власні санкції, головним чином, згідно із Законом про автономні санкції 2011 року (Cth) (Закон про санкції Австралії) та Положеннями про автономні санкції 2011 року (Cth).
Санкції відповідно до певних резолюцій РБ ООН мають автоматичну юридичну силу [10]. З 1 січня 2020 року австралійським режимом санкцій керує Австралійське бюро санкцій (ASO), яке створюється під егідою Департаменту закордонних справ і торгівлі (DFAT)[11]. ASO веде «Зведений перелік» усіх осіб та організацій, на яких поширюються санкції Австралії. [12]
Серед заходів, які Австралія може застосувати при введенні санкцій, є: i) обмеження торгівлі товарами та послугами, наприклад географічно націлені заборони на експорт та імпорт товарів та послуг; ii) обмеження на ведення комерційної діяльності, наприклад торгівля цінними паперами; iii) фінансові санкції, спрямовані на визначених осіб та організації, наприклад «Заморожування» активів визначеної особи або організації; та iv) заборони на перетин кордону визначеним особам, що перешкоджають в’їзду до Австралії.[13] За даними DFAT, станом на 2021 рік Австралія запроваджує такі режими санкцій:
Санкції Австралії щодо Криму та Східної України
Відповідно до загального тренду кількість запроваджених санкцій Австралією протягом останніх десяти років збільшилась, особливо після анексії Криму в лютому 2014 року та збиття пасажирського рейсу MH17 над Східною Україною в липні 2014 року, на якому було 38 австралійських громадян. Хоча Австралія не вводила санкцій безпосередньо у відповідь на цей інцидент, Джулі Бішоп(L), на той час міністерка закордонних справ Австралії, заявила, що вони «на низькому старті», якщо Москва не прийме на себе відповідальності за інцидент і якщо вона продовжить інтервенцію в Україні.[15]
У березні 2015 року Австралія оновила режим санкцій проти Росії, Криму та Севастополя відповідно до попередніх санкцій, введених Європейським Союзом (ЄС) та США. У 2019 році були введені додаткові заходи проти семи громадян Росії за їх роль у перехопленні та захопленні українських морських суден у Керченській протоці, а також проти трьох «лідерів» з підконтрольних сепаратистам частин Донецької та Луганської областей України після «виборів» у 2018 р.[16] Останнє введення санкцій відбулося 1 лютого 2020 року, і було направлено проти семи осіб за «їх роль у сприянні так званим «виборам» у Криму та Севастополі, що відбулися у вересні 2019 року». Санкції були введені чинним міністром закордонних справ Австралії Маріс Пейн (L) відповідним нормативно-правовим актом.[17] Як видно з рисунку 1, комбінований перелік «Росія/Україна», що стосується Росії, Криму та Севастополя, демонструє, як може виникнути плутанина у таких суб’єктів, як банки, які намагаються дотримуватися різних міжнародних режимів санкцій.
Покарання за порушення режиму санкцій Австралії
Суворі штрафи можуть бути накладені у разі порушення австралійського режиму санкцій, включаючи надання неправдивої інформації, зокрема, до 10 років ув’язнення або штрафи в розмірі 2500 одиниць штрафу для фізичних осіб або 10000 одиниць штрафу для компаній (станом на 1 липня 2020 р. одна одиниця штрафу – 222,00 австралійських доларів).[18] Відповідно до австралійського кримінального законодавства, корпоративна кримінальна відповідальність може бути покладена на окремих працівників компанії [19].
Що стосується того, чи можуть застосовуватися австралійські санкції проти громадян Австралії, розділ 4 Закону про санкції Австралії визначає «автономні санкції» як санкції, «призначені для впливу на… іншу особу або організацію за межами Австралії». Законодавство має широке застосування, і тому теоретично можливо, що австралійські санкції можуть бути спрямовані проти австралійських громадян, які перебувають за межами Австралії, з метою впливу на їх діяльність відповідно до державної політики.
Хоча остаточної статистики немає, з позицій австралійських ЗМІ можна зробити висновок, що населення в цілому підтримує використання санкцій для захисту прав людини і верховенства права, як автономно, так і відповідно до резолюцій РБ ООН, і що їх використання буде продовжуватися у відповідь на міжнародні події. [20]
Швеція
Повноваження та заходи
На відміну від Австралії, усі санкції, що діють у Швеції, вперше були введені або ООН, або ЄС. Як країна-член ЄС з 1995 р., Швеція більше не підтримує політику нейтралітету або позаблоковості, якою вона віддавна славилася, поза межами питань, що стосуються закордонних справ; і дедалі частіше в цій країні проходять дискусії щодо членства в НАТО у відповідь на геополітичний клімат, де традиційний острах Росії стає ще сильнішим (Шв. rysskräcken).[21] Санкції ООН наразі реалізуються в рамках Спільної зовнішньої політики та політики безпеки ЄС та регламентів ЄС, минаючи необхідність ухвалення спеціального внутрішнього законодавства.
У Швеції санкції вводяться в дію відповідно до Закону про певні міжнародні санкції (1996: 95) (Закон про санкції Швеції). Закон про санкції Швеції уповноважує уряд (Шв. regering) застосовувати санкції ООН згідно з указом, який потім подається на затвердження парламенту (Шв. riksdagen). Такі санкції, які застосовуються згідно з указом, обмежуються певними суб’єктами, зокрема: i) проживанням у Швеції іноземних громадян; ii) ввезення та/або вивезення товарів, грошей чи інших активів; iii) виробництво; iv) комунікації; v) підприємницька діяльність; і vi) освітньо-професійне навчання.[22] Санкції координуються Департаментом політики ООН при Міністерстві закордонних справ. З точки зору Швеції, санкції повинні бути тимчасовими, регулярно переглядатися і скасовуватися після досягнення їхньої мети. Будь-які санкції ООН або ЄС, спрямовані проти громадян Швеції, будуть виконуватися в тій мірі, в якій вони не порушують економічну та соціальну відповідальність шведської держави. [24]
Штрафи за порушення шведського режиму санкцій
Попри відсутність кримінальної відповідальності за незначні правопорушення, §8 Закону про санкції Швеції передбачає, що у разі серйозного порушення режиму санкцій Швеції покарання передбачає позбавлення волі на строк до чотирьох років; тоді як порушення з необережності може призвести до шести місяців позбавлення волі або обмежитися грошовим штрафом. Крім того, будь-який прибуток, отриманий у результаті такого порушення, може бути конфіскований відповідно до пунктів §11-12 Шведського закону про санкції.
Практики
Швеція зацікавилася вдосконаленням глобального режиму санкцій. У 2014 р. Швеція провела аналіз санкцій ООН на високому рівні разом з Австралією, Фінляндією, Німеччиною та Грецією, щоб дослідити способи підвищення їх ефективності, наприклад, шляхом покращення координації та обміну інформацією.
Швеція також працювала над посиленням належного процесуального захисту в системі санкцій, зокрема для осіб, які співпрацюють з Німеччиною та Швейцарією, і підготувала відповідний звіт у 2006 р. Зусилля Швеції мали певний успіх, оскільки процедури поступово вдосконалювались, включаючи регулярний огляд санкційних списків та відкриття у 2010 році Офісу Омбудсмена щодо санкцій ООН проти Аль-Каїди.
Однак у 2011 році повідомлялося, що Швеція зробила «дуже незвичний» крок «блокування» зусиль інших держав-членів ЄС щодо включення двох телекомунікаційних компаній Сирії, комерційно пов’язаних зі шведською фірмою Ericsson, до санкційного списку ЄС у зв’язку із спалахом громадянської війни.
У відповідь тодішній міністр закордонних справ Карл Більт (М) заявив, що «телефонні мережі є життєвоважливими для спілкування опонентів сирійського уряду», а припущення, що Швеція діяла для захисту інтересів Ericsson, є «невіглаством».
Як і у випадку з Австралією, остаточних статистичних даних щодо ставлення шведської громадськості до санкції немає. Однак, можливо, де в чому завдячуючи шведській традиції поваги до свободи преси, шведські ЗМІ можна вважати більш гучними в закликах до санкцій проти іноземних суб’єктів.
Разом із тим, як уже зазначалося, можливість Швеції накласти санкції обмежується впровадженням загальноєвропейських санкцій, і натомість їй потрібно буде переконувати інші держави-члени, якщо вона вважатиме необхідними ввести нові або додаткові заходи.
Висновок
Розглянувши санкційні режими Австралії та Швеції, Австралія, очевидно, застосовує більш «незалежний» режим санкцій, оскільки вводить автономні санкції з широкими повноваженнями, які теоретично можуть бути націлені на власних громадян, що перебувають за кордоном. Однак цілі санкційних режимів і вживаних заходів кожної держави часто узгоджуються. Дійсно, обидві держави докладали спільних зусиль для вдосконалення системи санкцій ООН та посилення захисту верховенства права та прав людини. Хоча шведські ЗМІ голосніше підтримують санкції, обидві держави продовжуватимуть застосовувати свої санкційні режими для вирішення ситуацій, що викликають міжнародне занепокоєння.
